Отправлено: 29.06.10 16:12. Заголовок: Восточные реминисценции в украинском фольклоре

Рахно К.Ю. Східні ремінісценції в українському фольклорі // Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу. – Київ: видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. – С. 58-97.
Дослідники українського фольклору часто констатують той факт, що паралелі, здавалося б, суто українським фольклорним образам та сюжетам несподівано відшукуються у величезному спадкові, залишеному культурами Індії та Ірану, у Ведах, Авесті, в епосі, легендах і казках сучасних осетинів, таджиків, персів, белуджів, афганців, а також фінно-угорських і тюркомовних народів, до етногенезу яких спричинилися іранці. Причому ці відповідності дуже важливі для дослідження фольклору українців, а також побудованих на ньому творів українських письменників. Очевидно, будь-яку культуру не можна задовільно пояснити, виходячи з неї самої. Паралелі, які виявляються в суміжних етнокультурних світах, допомагають краще зрозуміти українські образи, уявити можливі напрями їхньої еволюції.
Існування східного компонента в українському фольклорі безсумнівне, але проблема його походження так і не вирішена. Є лише певні гіпотези. В українській етнографії та фольклористиці одним із перших плідно розробляв тему східних культурних зв’язків Михайло Драгоманов [Драгоманов 1907], його шляхом пішли також Олександр Потебня [Потебня 1865], Всеволод Міллер [Миллер 1876], Хведір Вовк [Волков 1916; Вовк 1995], Ксенофонт Сосенко [Сосенко 1928], Філарет Колесса [Колесса 1970], Михайло Грушевський [Грушевський 1993; Грушевський 1994] та інші дослідники. Вони приділяли увагу не лише давнім взаєминам зі східними культурами, але й пізнішим впливам буддійського, християнського, ісламського віровчень, намагалися визначити межі національного й інтернаціонального в фольклорі. Індоєвропейські та індоіранські мотиви у народній поезії українців вивчав Михайло Москаленко [Москаленко 1988]. Із сучасних науковців окремими сюжетами й образами українського фольклору й обрядовості, до яких можна відшукати східні паралелі, займалися Ігор Качуровський [Качуровський 1997], Олег Бубенок [Бубенок 1997, Бубенок 2004], Магдалина Ласло-Куцюк [Ласло-Куцюк 1998], Олена Чебанюк [Чебанюк 2001], Валерій Бушаков [Бушаков 1999], Вадим Стецюк [Стецюк 2004], Василь Балушок [Балушок 2004; Балушок 2008] та інші науковці.
Так чи інакше, зближення української й східних, передовсім, індоіранських культур не є довільним, не дивлячись на дуже широке коло аналогій і паралелей. Їхня близькість живилася багатовіковим сусідством на суміжних територіях, різноманітними кроскультурними контактами та, не в останню чергу, стародавнім етнічним субстратом, засвоєним предками українського народу. Історично-культурна єдність українства при цьому не порушується, а лише відтіняється наявністю в його межах субетносів із притаманними їм локальними культурними особливостями.
Українці – єдиний слов’янський народ, який має іранський етнічний субстрат. Як відомо, Північне Причорномор’я входило до зони етногенезу індоєвропейців, в тому числі й індоіранських народів, і продовжувало залишатися північною периферією іранців протягом дуже тривалого часу. У степовій зоні слов’янам передували не лише аланські та сарматські етнічні групи, але й – у більш віддалені часи – скіфи та кімме[с. 58]рійці, причому культурну історію регіону важко уявити як просту послідовну зміну однієї традиції іншою. Переплетення етногенетичних ліній і хвиль міграції, тривале сусідство – усе це визначило наперед появу великої кількості культурних феноменів східного походження в українській традиції. Своєрідність світогляду населення України не в останню чергу пов’язане із різночасовими й тривалими контактами з іншими етносами. За різноманітністю й парадоксальністю далеких міжкультурних взаємодій українці не мають собі рівних у Центрально-Східній Європі. Не завжди це були прямі контакти з носіями інших традицій. Часом ослаблені часом і відстанню культурні імпульси, зокрема, близькосхідні й передньоазійські, досягали кінечної цілі в переосмисленому й перекрученому вигляді, сприймалися через посередників тощо. Відновити ж їхній шлях можна не завжди. В іншоетнічному середовищі вони видозмінювалися, часто отримували нове звучання й розвиток. Серед спадку від носіїв інших традицій можна назвати не такі вже й слабі відголоски світогляду скіфів і саків, які проглядаються в культурі України. Їхня констатація, більш чи менш упевнена, сама по собі не веде до встановлення часу й механізму сприйняття інновації слов’янським населенням. Поки що не можна впевнено робити висновки про те, де й коли відбувалися складні процеси міжкультурного взаємовпливу стародавніх північних іранців та слов’янських предків українців, у пізнішій культурі яких сліди цієї взаємодії не надто кидаються в очі – вони засвоєні, поєднані з іншими, переосмислені й розвинуті в ході українського культурогенезу.
Значно впевненіші судження можна робити стосовно пізніх процесів міжкультурного взаємовпливу, таких, наприклад, як слов’янізація сарматського й аланського населення лісостепу й степової зони Північного Причорномор’я. Цей процес порівняно непогано відображений в археологічних джерелах та даних історії. Розтягнувшись на декілька століть, він може вважатися не тільки експансією слов’ян на південь, але й найбільш значущим серед процесів власне слов’яно-іранської взаємодії. У цей час відбувається інфільтрація іранської лексики в слов’янські мови, засвоєння низки міфологічних та епічних мотивів мешканцями лісостепу. Тут могло мати місце корегування, сприйняття типологічно подібних чи «очікуваних» культурою-реципієнтом сюжетів і образів фольклору. Паралельно йшла така ж асиміляція фракійців, іллірійців, кельтів на західних теренах, яка також мала важливе значення для формування української етнічної спільноти. Подальші ж контакти з уграми та тюрками як процес досить пізній вже навряд чи могли істотно змінити зовнішній вигляд протоукраїнської культури. Як би там не було, але слов’янізація поклала початок не просто інтенсивній взаємодії, але й формуванню вогнищевої синтезної культури, у якій давні індоєвропейські, слов’янські, фракійські, кельтські й іранські риси складалися у найнесподіваніші поєднання. Одні риси згасали, інші отримували в цьому середовищі нове звучання й розвиток. Розмежувати їх і точно визначити час, у який протоукраїнці сформували основу своєї сучасної культурної моделі, неможливо. Вільно лише висунути деякі припущення. Виявлення деяких істотних відповідностей і паралелей у царині фольклору – так у найбільш загальному вигляді можна визначити завдання даного розділу.
Значущими для даної мети є джерела, які дозволяють описати традиційний світогляд, а саме такий його вияв, як фольклор, що відображає міфологію народу, вірування, ритуальну культуру, стереотипи поведінки, уявлення про ідеали й цінності. В цілому корпус фольклорних джерел настільки великий, що постає завдання відбору матеріалів, які відо[с. 59]бражають найбільш істотні риси взаємовпливів. Суб’єктивізму тут не уникнути.
Перед нами не стоїть мета систематично описати фольклорні тексти і скрупульозно їх співставити. Першим етапом порівняльного вивчення українського світогляду має бути виявлення елементів невипадкової схожості. Фольклор українців показує стільки співпадінь, що залишити осторонь їх витлумачення, хай навіть найгіпотетичніше, не можна. Однак точне накладання гаданих процесів становлення світогляду на етногенетичну канву нині навряд чи можливе. Написання історії світогляду населення України – справа майбутнього. Наявна ситуація орієнтує на констатацію результатів цього еволюційного процесу. Перевага віддається конкретним виявам східного впливу, пов’язаним з дійсними історичними контактами.
Східні паралелі мають навіть ті фольклорні символи та образи, які передаються від покоління до покоління з казками і одні з перших засвоюються дітьми. Вже не просте, а золоте яєчко українських дитячих казок про Курочку Рябу можна співставити із золотим яйцем Хіраньягарбха індоарійської міфології, у якому міститься зародок світу [Элиаде 2002, т. 1, с. 207]. Світове яйце у багатьох випадках описується як золоте, іноді йому властиві й інші сонячні атрибути. Це один з найархаїчніших космогонічних образів. У стародавній Індії мотив світового яйця простежується від ритуальних прохань не розбивати яйце до космологічної філософії Вед і Упанішад та одкровень про тотожність золотого зародка-яйця і світового лотоса, що виростає з первісного океану [Топоров 1967, с. 81-99].
Не менш давнім, аніж образ світового яйця, є уявлення про космічне дерево, що втілює вічне відродження Всесвіту. Конкретні його уособлення в повір’ях, ритуалі й фольклорі могли бути різними – дуб, ясен, явір, верба. В українській казці «Золотий черевичок», записаній у місті Миргород на Полтавщині, верба – дерево життя, світове древо, яке ще називається «верба яра». Сюжетно ця оповідь близька до класичних казок про дідову й бабину дочку. Але насправді її ядром є світобудовна модель – мати дарує доньці Ганні перед смертю зернятко. Це зернятко – мікромодель світу. «Посадила його дівчина, аж із того зернятка така гарна верба виросла, а під вербою криничка, і вода в ній така чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже: «Вербо ярая, одчинись отворись, – Ганна-панна йде!» [Рудченко 1870, с. 43-48]. В якості паралелі можна вказати на уявлення про богиню-матір в релігії Північного Кафіристану, де збереглися архаїчні індоіранські язичницькі вірування. Жіноче начало у всьому його обсязі там втілює богиня Дізані, або Дісні. Вона відає плодючістю й дітонародженням, покровительствує худобі. А ще з’являється з величезного дерева, яке піднялося з озера. Стовбур дерева відчиняється, і богиня Дісні виходить [Йеттмар 1986, с. 98-102].
«Гуси, гуси, лебедята! Візьміть мене на крилята!» – гукає, сидячи на яворі, Івасик-телесик у казці, записаній у Пирятинському повіті на Полтавщині [Кулиш 1857, с. 17-20; пор. Рудченко 1870, с. 38-43]. Його теж недарма рятує саме гусачок. В індоарійській традиції дикий гусак прирівнюється функціонально до найбільш значущих в культі диких тварин. На ньому літають деякі божества. Гусак часто згадується в Рігведі. Дикі гуси та лебеді, на позначення яких вживалося одне й те ж слово, продовжували відігравати важливу роль і в пізнішій індійській традиції, вони вважалися священними [Гамкрелидзе, Иванов 1984, с. 542-543; Рапопорт 1977, с. 62, 68]. Тому паралелізм цих понять виявляється і в українській міфоритуальній традиції. У культурах, на які вплинули індоіранці, гуси й лебеді вважалися однаково святими істота[с. 60]ми. З індоіранською символікою тісно пов’язаний і образ гусака, що облітає землю [Сагалаев 1991, с. 79]. У південноіранській писемній традиції мало відзначена роль водоплавних птахів у космології, однак і там наявні згадки