Отправлено: 29.06.10 16:15. Заголовок: Восточные реминисценции в украинском фольклоре-2

У Миргородському повіті на Полтавщині записано казку про те, як лисиця, що їла [с. 70]дині на баштані, одружила вбогого парубка-баштанника з царівною. Вона розказала цареві, що на нього війною йде змій, і лише такий собі цар курінний може його подолати, якщо за нього віддадуть цареву дочку. Потім залякала змія царем і вмовила його віддати бідному парубкові свою золоту одежу, коляску й коні, а далі залишалося лише доповісти цареві, що змія звойовано. У казці із Васильківського повіту на Київщині лисиця так само сватає царівну за бідного хлопця, приводить цареві у вигляді дарунку тисячу вовків, робить вигляд, ніби солдати нареченого потопилися на мосту, а сам він ледве вцілів, ще й підлаштовує вбивство змія, в палаці якого молодята стали жити [Рудченко 1870, с. 9-11; Рудченко 1869, с. 32-33]. А в Куп’янському повіті на Харківщині розповідали казку, за якою лисиця женить на царівні і селить у змієвих хоромах навіть діда, у якого крала курей [Казки про тварин 1979, с. 373-375]. В осетинських казках лисиця вирішує одружити одинокого чоловіка, курей якого вона поїла, із дочкою князя. Князь ставить завдання наповнити його двір звірями різних порід. Лисиця виконує цю вимогу. По дорозі до князя вона примушує свого товариша впасти у воду. Відбувається весілля. Потім лисиця виманює велетнів з дому, спричиняє їхню смерть, і там оселяється молоде подружжя [Сокаева 2009, с. 254-258]. Свахою злиденного хлопця виступає лисиця і в таджицьких казках [Таджикские сказки 1961, с. 209-211]. А в хорезмійських легендах, сюжетно дуже близьких до давньоіранського епосу, лисиця виконує волю святого [Снесарев 1972, с. 167].
У казках про тварин можна виявити дуже цікаві відповідності. В українській казці, записаній у Полтаві, лисичка-сестричка лягла на шляху та й лежить. Їдуть чумаки з рибою – вона зачаїлась, мов не жива. Чумаки дивляться, аж лисиця: «Візьмім, – кажуть, – брацця, та продамо – буде за що хоч погріцьця». Опинившись на останньому возі, лисичка почала кидати по рибці на дорогу, а коли накидала вже багато, тоді нишком і сама злізла [Рудченко 1870, с. 8]. Існує зовсім тотожна осетинська казка про лисицю, яка прикинулася мертвою, і чоловік, що віз рибу на возі, підібрав її, вирішивши, що буде гарне хутро на шубу для дружини, а хитра лисиця поскидала з воза всю рибу [Миллер 1887, с. 674-675].
А от кобиляча голова властива начебто лише українському фольклору. Вона теж згадується в «Енеїді» Івана Котляревського: «Приїхала, загримотіла, кобиляча мов голова». В одній із новел Василя Стефаника кінська голова приходить сповістити ворожку про її смерть. А в повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» згадується ікона, на якій унизу була намальована в пеклі велика кінська голова з білими гострими зубами. В українських народних казках це – фантастичне страховисько, подібне до кінського кістяка, яке уночі навідується в лісову хатинку на курячих ніжках. У цю ж хатинку до неї потрапляє спершу дідова, а далі бабина дочка [Афанасьев 1860, с. 121-123; Рудченко 1870, с. 65-67; Чубинский 1878, с. 63-67, 97-102; Роздольський 1895, с. 51-53; З живого 1990, с. 210-214]. Навіть у приказку потрапило: «Стукотить, грукотить... «А що там?» – «Кобиляча голова лiзе!» [Номис 1864, с. 231]. Але й вона має відповідності у східній міфології, зокрема, в ведійській. Там є такий собі Дадх’янч – мудрець-відлюдник, який згадується разом з іншими жерцями. Громовержець Індра навчає Дадх’янча знанням, але забороняє йому передавать їх іншим. Проте Дадх’янч вказує богам Ашвінам місце, где перебуває мед бога Тваштара. Ашвіни на знак вдячності Дадх’янчу замінюють його голову кінською, з допомогою якої він міг розмовляти. Індра вражає дев’яносто дев’ять демонів Врітр кістками Дадх’янча, а в Махабхараті булава Індри зроблена зі скелета Дадх’янча. Ця істота є [с. 71]дуже мудрою, вона знає навіть таємне місцезнаходження священного хмелю-соми [Миллер 1876, с. 109-215]. Так само, як кобиляча голова Дадх’янча могла промовляти, вказуючи, де мед, чи відкривати інші таємниці, кобиляча голова в нашій казці каже: «Дівчино, дівчино! Улізь мені у праве вухо, а у ліве вилізь», – зробивши це, дівчина стала «така хороша, що кращої немає». Нечемну ж дівку, як і годиться в казках, кобиляча голова з’їла.
Можливо, численні явища субстратного характеру простежуються в космогонічних уявленнях українців. На Поділлі, Волині й Харківщині було поширене вірування, що земля стоїть на рибі чи двох рибах [Чубинский, І, с. 36-38; Казки та оповідання 1928, с. 8; Иванов 1888, с. 89]. Віру в це поділяли також українці Галичини й північної Угорщини [Сумцов 1890, т. 10, с. 61]. А згідно з твердженням перського письменника ХІІ століття Ферід-Едін-Атара, земля також стоїть на рибі [Сумцов 1890, 10, с. 62].
Рівнинні таджики раніше гадали, що земля – жива, причому священна істота. Якщо старші бачили, що діти, граючись, б’ють по землі палкою, їм робилося зауваження і пояснювалося, що земля – жива істота, яка відчуває біль, коли по ньому б’ють, причому говорилося, що земля – це божество [Литвинский 1981, с. 92]. Українці також відчували глибоку повагу до земля, називаючи її матір’ю, святою, і вважали великим гріхом бити по ній палкою без потреби. Землю не можна нічим бити, бо вона – матір [Чубинский 1872, с. 36-37].
Найдавніші іранські міфи, відображені в Авесті, як відомо, дуже близькі до міфів Рігведи. Але головна, принципова відмінність пов’язана із розвитком оригінальної дуалістичної концепції маздаїзму, зороастризму й маніхейства, згідно з якою всезагальну основу складає боротьба між Ахурамаздою (Охрмаздом, Ормуздом), що очолює світлих духів, і очільником духів пітьми Ангро-Майнью (Ахріманом, Аріманом). У космогонічних міфах Ахурамазда й Ангро-Майнью виступають як два рівноправні деміурги, на зразок позитивного й негативного варіантів культурних героїв. Дуже подібними у цьому відношенні є українські міфологічні легенди, в яких Бог і чорт спільно творять світ, людей, тварин, рослин, різні об’єкти.
Деякі риси цих дуалістичних